-
Notifications
You must be signed in to change notification settings - Fork 0
/
121.html
29 lines (27 loc) · 21.9 KB
/
121.html
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
<html lang="uk">
<head>
<meta name="viewport" content="width=device-width, initial-scale=1.0">
<link href="https://fonts.googleapis.com/css?family=PT+Serif:400,400i,700,700i" rel="stylesheet">
<link rel="stylesheet" href="/seneca/style.css">
</head>
<body>
<header>
<h1><a href="/seneca/">Моральні листи до Луцілія</a></h1>
<p>Луцій Анней Сенека</p>
</header>
<main>
<article>
<h2>Лист CXXI </h2> <p> Сенека вітає свого Луцілія! </p> <p> Я бачу, ти заведеш зі мною суперечку, хай лиш викладу тобі сьогоднішнє питання, над яким я вже довгенько ломив собі голову. Ти-бо знову вигукнеш: «А що тут спільного із звичаями?» — Можеш собі вигукувати, а я тим часом висуну проти тебе ще й інших, з котрими доведеться вступити у спір, — Посідонія і Архідема<sup>1</sup>; вони не відмовляться взяти участь у судовій справі. Тоді вже і я скажу слово. Не все, що належить до звичаїв, виховує добрі звичаї. Щось одне стосується нашої поживи, щось друге — вдосконалення; ще щось — нашого одягу, а ще щось інше — навчання чи, скажімо, розваги. Все це має причетність до людини, хоч не все робить її кращою. Та й до звичаїв ті речі мають неоднакове відношення: одне їх виправляє і впорядковує, інше — вникає у їхню природу та походження. Коли дошукуюся, навіщо природа привела на світ людину, навіщо надала їй перевагу перед усіма іншими створіннями, то, гадаєш, я далеко відійшов од звичаїв? Помиляєшся. Бо як знатимеш, яких звичаїв дотримуватися, не дослідивши, що для людини є найкращим, не приглянувшись до її природи? Лише тоді зрозумієш, що маєш робити, чого- уникати, коли дізнаєшся, Що ти винен своїй природі. — «А я, — скажеш, — прагну збагнути, як би то мені менше бажати, менше боятися! Звільни мене від забобонів<sup>2</sup>; навчи, наскільки марним та пустим є те, що називають щастям, — так легко може долучитись до нього ще один склад!»<sup>3</sup> — Я виконаю твоє бажання: заохочуватиму тебе до чеснот, а за пороки — каратиму. І хай мене вважають тут непоміркованим, я все ж не облишу переслідувати нікчемність, приборкувати розгнуздані пристрасті, погамовувати насолоди, що закінчуються стражданнями, протистояти молитовним жаданням. Запитаєш, чому? А тому, що більшість наших бід ми самі собі вимолюємо; з чим нас вітали, в тому згодом розраджують. </p> <p> А тим часом дозволь мені поміркувати над питанням, начебто доволі далеким від того, про що мовилось. Я дошукувався, чи є у тварин усвідомлене відчуття стану свого тіла. Що це так, найвиразніше видно з того, як вони доладно і спритно рухають усіма своїми членами, — наче справді всьому тому навчені. Будь-яка тварина вправно володіє тією чи іншою частиною тіла. Ремісник легко послуговується своїм знаряддям, керманич із знанням справи повертає стерно, маляр, розклавши перед собою безліч різних барв, в одну мить зупиняється на тій, що потрібна для відтворення подібності, — його погляд і рука наче перепурхують між воском<sup>4</sup> і твором. Таку ж саму звинність при кожній своїй потребі виявляють і тварини. Ми звикли захоплюватись досвідченими танцюристами: дивуємось, як їхня рука готова тут же створити образ будь-якої речі, будь-якого почуття; як рухами тіла вони встигають наздоганяти миттєвий перебіг слів. Те, чого вони досягли наукою, тварини отримали від природи. Нема серед них такої, якій незручно було б ворушити своїми кінцівками, яка б вагалася, як то скористатися з якоїсь частини свого тіла. Тільки-но з'явившись на світ, вони відразу готові до дії; з тим знанням приходять, бо таки й народжуються навченими. — «Одначе тварини хоч-не-хоч доладно рухають усіма своїми членами: якби рухались по-іншому, то їм просто було б боляче». — Отже, як розумію з ваших слів, вони змушені рухатися правильно: до того їх спонукає страх, а не власна воля. Але ж це не так. Що робимо під батогом необхідності, те робимо мляво; рухливість — ознака невимушеного пориву. Страх перед болем не може їх спонукувати до звинності хоча б тому, що вони навіть усупереч болю прагнуть удосконалити свої природні рухи. От візьмімо для прикладу немовля. Воно вже думає, як би то зіп'ястись на ноги, а зіп'явшись, намагається ступити крок, пробує свої сили, падає, плаче, але знову й знову зводиться із землі, поки не привчить себе, хоч би скільки довелося натерпітись, до того, що вимагає природа. Деякі тварини з твердою спиною, коли перекинуться, то доти мордуються, доти перебирають і вихвицують у повітрі ногами, поки хтось знову не поставить їх так, як їм належить стояти. Коли черепаха лежить навзнак, то їй від того зовсім не боляче, але прагнення повернутись до природного положення не перестає їй дошкуляти: все пручається, розхитується, поки знову не стане на ноги. Отже, усвідомлене відчуття стану свого тіла притаманне всім, а звідси — таке вільне володіння всіма членами. А раз не буває тварини, яка б не вміла послуговуватися своїм тілом, то це найкращий доказ того, що це вміння природне. </p> <p> «Але ж ви твердите, що природний стан — це те чи інше відношення провідного начала душі до тіла. Як може дитина зрозуміти таку заплутану й тонку річ, що й вам лише з трудом лягає на язик? Усі тварини мусили б народитися діалектиками, аби второпати подібне визначення, неясне і для більшості зодягнених у тогу?»<sup>5</sup> — Той закид був би слушним, якби я стверджував, що тварини усвідомлюють визначення стану, а не сам стан. Природу легше просто пізнати, ніж описати. Скажімо, та дитина не знає, що таке стан взагалі, але свій стан вона знає; рівно ж не знає, що таке жива істота, а попри те відчуває себе живою істотою. Щоправда, свій стан вона розуміє лише згрубша, загально й нечітко. Та й ми, дорослі, знаємо, що у нас є душа, а що воно таке ота душа, де вона, яка вона, звідки взялася, — того й не відаємо. </p> <p> Отож, яким у нас є відчуття, що посідаємо душу, хоч нічого не знаємо ні про її природу, ані про місце, де вона перебуває, таким воно є і в усіх тварин — про стан їхнього тіла. Тож не можуть вони не відчувати того, завдяки чому відчувають усе інше; не можуть не відчувати того, чому коряться, що ними керує. Кожнісінький з нас розуміє: є щось таке, що дає поштовх до якоїсь дії, а що то таке — не знає; розуміє, що є іще якийсь потяг, а що то за сила, звідки вона — теж не відає. Так і дітям, і тваринам притаманне відчуття провідного начала, що є у їхній душі, хоча те відчуття не є ані достатньо ясним, ані виразним. </p> <p> «Але ви кажете, що кожна жива істота пристосовується передусім до свого стану; головне у стані людини — розум, отож людина пристосовується до себе не як до живої істоти, а насамперед як до істоти розумної. Людина, власне, й дорога собі тією частиною свого єства, завдяки якій вона — людина. Та в який спосіб немовля може пристосуватися до стану розумної істоти, якщо й саме ще не стало розумним?» — У кожного віку свій стан: у немовляти — такий, у хлопця — інший, а ще інший — у похилої людини. Всяк пристосовується до того стану, в якому перебуває. Немовля — беззубе, от воно й пристосовується до того свого стану. Повиростали зуби — пристосовується й до такого стану. Так і в тієї жнивної рослини, що має стати збіжжям і зерном, один стан, коли вона, тендітна, заледве проглядає з борозни, інший — коли, зміцнівши, випрямляється, хоч іще м'яким, але готовим нести вагу першого наливу стеблом, а ще інший — коли половіє і, схиляючи тугий колос, чекає току; одне слово, якого стану сягає, такого й тримається, до такого й приладжується. Одним є вік немовляти, іншим — хлопчини, ще іншим — юнака, потім — старого. Але я, хоч був і немовлям, і хлоп'ям, і юнаком, залишаюся самим собою. Так ось: хоча стан у кожного створіння постійно змінюється, пристосування до того стану залишається одним і тим самим. Адже природа віддає мені в опіку не хлопця, не юнака і не старця, а мене самого. Отже, немовля пристосовується до того свого стану, який на той час притаманний немовлячому віку, а не до того стану, який опісля буде властивий юнакові. Бо якщо на немовля чекає в майбутньому інший, вищий, стан, то це ще не значить, що той стан, у якому воно з'являється на світло денне, суперечить природі. Живе створіння пристосовується передусім само до себе, адже мусить бути щось таке, до чого б можна було віднести все інше. Жадаю насолоди. А для кого? Для себе. Отже, турбуюся про себе. Уникаю болю. Задля кого? Звісно, задля себе. Отже, турбуюся про себе. Якщо все роблю, турбуючись про себе, то звідси видно, що для мене турбота про себе самого — передусім. І це властиве всім живим істотам, і воно не прищеплене, а природжене. Природа виводить своє потомство, а не викидає його. Оскільки ж найпевнішою буває та опіка, якою обдаровує нас хтось найближчий, то не диво, що кожен поручений в опіку самому собі. Отож, як я мовив у попередніх листах, навіть найніжніші створіння, що тільки-но вийшли з материнського лона чи вилупились із яйця, відразу знають, щї для них вороже, й уникають смертельної загрози. Навіть тіні коршака, що пролітає в небі, лякаються ті, яким випало бути здобиччю хижих птахів. Нема такого створіння, яке, з'явившись на світ, не знало б, що таке страх перед смертю. </p> <p> «Але в який спосіб щойно народжена істота може розуміти, що для неї рятівне, а що — смертельне?» — Насамперед постає питання, чи взагалі розуміє, а не в який спосіб розуміє. А що є в тих істот розуміння, видно ось із чого: у кожному випадку вони чинять саме так, як чинили б, розуміючи. Чому, скажімо, курка не тікає ні від павича, ані від гусака, а лише від значно меншого, та й не відомого їй яструба? Чому курчата бояться кота, а собаки не бояться? Зрозуміло, що їм притаманне знання того, що може пошкодити, і те знання — не з досвіду, адже остерігаються й такого, чого ще й не звідували. А далі, — аби ти не думав, що все тут діється випадково: вони й не бояться, чого не слід їм боятися, й ніколи не забувають про те, що самі мають дбати про себе і бути пильними, — однаково тікають од загибелі. А ще: хоч би як довго вони жили, лякливішими не стають. Звідси ясно, що вони прийшли до того не через досвід, а з природної любові до себе та з прагнення зберегти своє життя. Досвід — учитель повільний, а наука його — різноманітна; природа передає знання відразу і всім однакове. Якщо наполягаєш, я поясню тобі, як усяке створіння намагається розпізнати, що для нього згубне. Воно відчуває себе живим тілом, а значить, — відчуває і те, якої шкоди може зазнати: що його може різати, палити, давити, які тварини готові йому пошкодити; звідси й висновує для себе уявлення про все вороже й небезпечне. Ті дві речі тісно між собою пов'язані: кожна істота пристосовується до того, в який спосіб себе порятувати, і водночас шукає того, що їй помічне, а що шкідливе, — того уникає. Природним є потяг до корисного, природна й відраза до протилежного: що приписує природа, те здійснюється без роздумування, яке б наказувало, що маємо діяти, без жодної поради. Хіба ти не спостерігав за бджолами — з яким тонким умінням вони будують свої житла, в якій злагоді виконують розподілену між собою працю? Хіба ти не приглядався до павутини — тієї тканки, якої нізащо не повторить ніхто із смертних? Скільки-то праці треба вкласти, щоб одні з тих ниточок прослалися прямо й служили основою, інші — щоб розбігалися промінням по кругу, при осередку густіше, а далі щораз рідше, — аби, наче тенета, вони затримували маленькі створіння, на чию погибель вони простягнуті! Те мистецтво не здобуте наукою — воно природжене. Тому-то не буває так, щоб одна тварина була здатнішою до чогось, ніж інша: павутина ж усюди однакова, у воскових чашечках стільника однаковісінькі кути. Що подає нам наука, те і непевне, й нерівне; з рук природи натомість отримуємо все порівну. Вона ж наставляє нас передусім, як опікуватися собою, як поводитись, аби зберегти себе. Ось чому для всіх живих істот і наука, й життя починаються водночас. Тож не диво, що народжуються вони з тим, без чого родилися б надарма. Перше знаряддя, яке дала їм природа, щоб вони могли тривати на світі, — це пристосування і любов до себе. Вони б не вціліли, коли б того не прагнули. І хоча саме те прагнення не принесло б їм рятунку, але й без нього ніщо інше не врятувало б їх. Не знайдеш, кажу, такого створіння, яке б не дорожило чи навіть легковажило собою. Таж і в безмовної, тупої до всього іншого худоби вистачає кмітливості, коли йдеться про життя. От бачиш, навіть ті створіння, що не приносять іншим жодної користі, для себе таки на все спроможуться. </p> <p> Бувай здоров! </p>
</article>
</main>
<footer>
<a href='/seneca/120'>←</a>
<a href='/seneca/'>Зміст</a>
<a href='/seneca/expl.html'>Примітки</a>
<a href='/seneca/122'>→</a>
</footer>
</body>
</html>