-
Notifications
You must be signed in to change notification settings - Fork 0
/
30.html
29 lines (27 loc) · 15 KB
/
30.html
1
2
3
4
5
6
7
8
9
10
11
12
13
14
15
16
17
18
19
20
21
22
23
24
25
26
27
28
29
<html lang="uk">
<head>
<meta name="viewport" content="width=device-width, initial-scale=1.0">
<link href="https://fonts.googleapis.com/css?family=PT+Serif:400,400i,700,700i" rel="stylesheet">
<link rel="stylesheet" href="/seneca/style.css">
</head>
<body>
<header>
<h1><a href="/seneca/">Моральні листи до Луцілія</a></h1>
<p>Луцій Анней Сенека</p>
</header>
<main>
<article>
<h2>Лист XXX </h2> <p> Сенека вітає свого Луцілія! </p> <p> Бачив я Ауфідія Басса<sup>1</sup>, справді прекрасну людину; геть уже виснажився, змагаючись із старістю: пригнітила його настільки, що годі йому піднятися, — всім своїм великим тягарем налягла на нього. Він завжди, як знаєш, був слабкого здоров'я, крихкотілий. Довго тримався, радше підтримував те своє тіло, а тут раптом надломився. Як той корабель, що протікає, ще в силі протистояти одній-двом шпаринам, та коли, піддаючись хитавиці, починає повсюди розлазитись і, розвалюючись, неминуче йде до дна, — так і старече тіло ще можна якийсь час підпирати, зараджувати його немочі; та коли, мов у струхлілій споруді, розходяться усі споєння і, поки зіб'єш докупи одне, тріщить інше, — то тут уже треба озиратися, кудою втекти. І все ж наш Басе на диво бадьорий. Ось що дає філософія! Людина весела, навіть коли перед очима — смерть; Радісна й сильна духом, хоч би в якому стані було тіло; не знемагає у самій знемозі. Досвідчений керманич веде судно й тоді, коли порване вітрило; навіть коли щогли поламані, він пристосовує до плавання все те, що лишилось від судна. Так чинить і наш Басе: близьку свою смерть озирає з таким настроєм, таким виразом обличчя, що цю безтурботність ти подивляв би й тоді, коли б не свою, а чиюсь іншу загибель він мав перед очима. Велике то мистецтво, Луцілію, і тривалої науки потребує — відійти з погідною душею, коли над-лине ота невідхильна година. Будь-який інший вид смерті ще залишає місце для надії: минає хвороба, влягається пожежа, завал будівлі, буває, легко кладе осторонь того, хто ось-ось мав опинитись під уламками; кого вкрила хвиля, того вона не раз викидає непошкодженим із такою ж силою, з якою поглинула; воїн, траплялось, відводив меча від самої шиї приреченого на загин, — але кого до смерті веде старість, тому вже нема на що надіятися, тут уже ніхто не може втрутитися. 3-між усіх видів смерті ця смерть — найлагідніша, але і найдовша. От і склалося в мене враження, що наш Басе наче сам себе супроводжував до могили, сам заладнав останні свої справи і, переживши себе самого, стійко, як і личить мудрецеві, переносить розлуку. Він багато говорить про смерть, і то навмисне, аби переконати співбесідника, що коли вмирання справді у чомусь і прикре, і страшне, то винен у тому той, хто вмирає, а не смерть: у ній самій не більше муки, ніж після неї. Боятися того, в чому немає страждання, таке ж саме безглуздя, як боятись того, в чому немає відчування. Хіба ж можна припускати, що відчуватимемо те, що позбавляє нас самого відчуття? «Тому-то, — висновує наш Басе, — смерть — поза межами всякого зла, а значить, — поза межами страху перед усяким злом». Подібне, знаю, часто мовилось, часто й повинно мовитись. Але мені не дуже допомагали ті слова — ні тоді, коли я читав їх, ані тоді, коли чув з уст тих, хто доводив, що смерті не треба лякатися: вони боролися з віддаленим страхом. Інша річ наш Басе: його слова для мене найвагоміші, адже він говорить про смерть, яка вже ступила на його поріг. Скажу тобі свою думку: вважаю, що стійкішим має бути той, хто, так би мовити, в самій смерті, аніж той, хто наближається до неї. Адже близька смерть навіть незагартованому вже самою своєю неминучістю додає мужності. Так, навіть найбоязкіший впродовж усього бою гладіатор сам наставляє супротивникові шию, сам же скеровує його непевний меч, що мов сумнівається, — аби з певністю вдарив, аби не схибив. Але сусідство із смертю — тією, яка неминуче переступить поріг, вимагає тривалої сили духу, а це — рідкісна якість, на яку може спромогтися хіба що наділена мудрістю людина. Тож я з великим задоволенням слухав його кожен раз, коли він виносив вирок смерті, коли розкривав її природу, мовби знав ту смерть в обличчя. Звісно, більшого довір'я в тебе, більшої ваги заслужив би той, хто, іїереживши свою смерть, розказав би тобі з власного досвіду, що ніякого зла в тій смерті немає. Ну, а про те, що за сум'яття опановує людину з наближенням смерті, найкраще роз'яснять тобі ті, хто стояв перед нею, хто бачив, як вона підступає, хто прийняв її. До них можеш зарахувати Басса. Він хоче зняти нам з очей полуду. Каже, що таким же нерозумним є той, хто боїться смерті, як і той, хто боїться старості. Адже як за молодістю настає старість, так і за старістю — смерть. Хто не хоче вмирати, той, значить, і жити не хотів. Життя дане з умовою смерті. До неї, власне, йдемо. Страх перед смертю ще й тому дивний і безглуздий, що боїмося звичайно чогось непевного, а певного — очікуємо. Смерть для всіх — рівна й нездоланна необхідність. Чи може хтось нарікати на свою долю, якщо вона є спільною для всіх? А хіба рівність — це не початок справедливості? Втім, хіба не зайве захищати від звинувачень природу, яка не захотіла, щоб ми жили не за її законом? А вона, що зладнала, те нищить; що знищила, те знову ладнає. </p> <p> Отож, якщо комусь поталанить і старість не грубо вирве його з життя, а лагідно відішле, радше випровадить крок по крокові, — то чи не повинен він складати дяку всім богам за те, що вирядили його, ситого, на відпочинок<sup>2</sup>, необхідний для кожної людини, милий — для втомленого трудівника? Ти сам бачив, що дехто з більшим запалом поривається до смерті, ніж звичайно хапаються за життя. Але я не знаю, хто б нам більше додав духу: ті, що жадають смерті, чи ті, що в радості й спокої очікують її. Адже в перших жагу смерті викликає часом якийсь раптовий шал або спалах обурення; спокій других — від їхнього твердого переконання. Хтось од гніву падає в обійми смерті, але погідно їй назустріч розкриває обійми лише той, хто тривалий час готував себе до її приходу. </p> <p> Я з багатьох причин навідуюсь до цієї дорогої для мене людини, але, зізнавсь, одна річ найбільше спонукує мене до зустрічі з ним: хочу знати, чи застану його кожен раз таким же, чи разом із тілом не убуває і душевна снага. Але якраз навпаки: вона зростала в нього, як ото все помітнішою радістю сяє візниця, наближаючись на сьомому<sup>3</sup> крузі до пальми. Він, ідучи за Епікуром, казав мені таке: передусім треба сподіватися, що в тому останньому подихові нема жодного болю, а коли б навіть був, то якоюсь утіхою має служити нам його миттєвість, бо ж великий біль не буває тривалим. І врешті: якщо розлучення душі з тілом таки справді супроводжується стражданням, то й тут можна розрадити себе думкою, що після того страждання інші страждання вже неможливі. Втім, не сумнівається, що старечій душі залишається лише спурхнути з вуст — її не треба силою виривати з тіла. Вогонь, що охопив міцну, поживну для себе споруду, можна приборкати хіба що поливаючи його потоками води, а часом — заваливши саму будівлю; коли ж йому нічим живитися, то такий вогонь, хоч і не гаси його, — сам погасне. </p> <p> Залюбки, мій Луцілію, слухаю тих речей, і не тому, що вони для мене нові, а тому, що стаю мовби учасником самої дії. Ну й що? — запитаю сам себе. — Хіба не доводилось бачити багатьох, що накладають на себе руки? — Звісно, бачив. Але, як на мене, куди більшої уваги, чи то пак поваги, заслуговують ті, що йдуть до смерті, не обтяжені ненавистю до життя, не хапаються за неї, а приймають. — «Ми самі собі, — говорив він, — вигадуємо муку, впадаючи у дрож тоді, коли вважаємо, що смерть уже близько. А як тоді бути з тією, яка, хоч і далеко, але може наспіти до нас будь-де і будь-коли? Скажімо, щось нам грозить близькою смертю. Подумаймо тоді, скільки-то є всякого іншого, що загрожує нам іще ближчою смертю, чого, однак, не боїмося». — От на чиєсь життя зазіхав насильник, але насильницьку смерть випередив, приміром, заворот кишок. Коли б ми хотіли навести лад у причинах нашого страху, то з'ясували б для себе, що боїмося, по суті, не того, що є причиною страху. Нас лякає не смерть, а сама думка про неї. Адже смерть так чи інакше — завжди поблизу нас. Тим-то, якщо смерті треба боятися, то її треба боятися завжди: хіба є такий відтинок часу, коли вона не могла б завдати удару? Але й мені треба боятися, щоб такого от довгого листа ти не зненавидів більше, ніж саму смерть. Отож кінчатиму. А ти, щоб ніколи не лякатися смерті, — завжди про неї думай. </p> <p> Бувай здоров! </p>
</article>
</main>
<footer>
<a href='/seneca/29'>←</a>
<a href='/seneca/'>Зміст</a>
<a href='/seneca/expl.html'>Примітки</a>
<a href='/seneca/31'>→</a>
</footer>
</body>
</html>